Путеводитель по сайту Отличия ЛитСалона от других сайтов

Опалена любов’ю

Любов Шевчук

Опалена любов’ю

Моя стихія – вогонь, тому почуття для мене мають особливу значимість. Іноді вони, мов чашу, переповнюють мою душу і тоді  я  переношу їх на папір. Найкращі миттєвості мого життя, найголовніше, значиме в нім, це – любов. Вона робить мене кращою, більш духовною, щедрою і вразливою… Я пірнаю в цей океан почуттів, змиваючи з себе бруд і сірість буденності.

Пригадую руки моєї бабусі, що пахли свіжим хлібом, і моїм дитинством. Перший дотик Ангела до моєї душі – моя донечка Надя.  Це вона,  крилом надії і любові, торкнулася мого серця і так несподівано  пішла з життя… Тримала  в своїх маленьких долонях моє серце,  оберігаючи, не даючи йому розлетітись на шматки, від болю і відчаю. Я відчувала її присутність і допомогу, що дало мені можливість все пережити, витримати і йти далі…

 Дякую Богу, за сина Олександра, його чуйне і  добре серце і щедру душу. За невістку Олену, що подарувала мені четверо внуків: Катю, Діму, Ніну, Пашу. Я їх дуже люблю.

 За Яринку, коли вона поруч, то, наче сонечко, зазирає до нашої  оселі, стає тепло і затишно. Вона робить моє  життя змістовним і яскравим, потішила внуками Ярославом  і Марком. Зятя Віталія, за стриманість і поміркованість.

 Головна людина, яка була поруч, мій чоловік – Петро. Добра, чуйна, допитлива людина, з почуттям гумору, досвідом, вподобаннями. Він дарує мені крила і я вдячна, що у свої шістдесят, не втратила здатність мріяти і відштовхуватись від землі.

Дарую свої  оповідки, разом зі своєю любов’ю, своїм близьким.  Сподіваюсь на розуміння, без пошуку дійсного та вигаданого. Буду щаслива, якщо мої почуття, торкнуться бодай маленької струни вашого серця і тихим відлунням відгукнуться  в ньому.

 

Люба

Всі міста, на перший погляд, дуже схожі, але кожне має свій, притаманний тільки йому стиль і ритм життя. Донецьк, з його шахтами і териконами, яскравими вогнями центральних вулиць, до жалюгідних окраїн, з приземистими, похилими бараками, побудованими після війни, на які наступають схожі, мов близнюки, п’ятиповерхівки. Подивимось на світ очима маленької дівчинки, по дитячому наївний, зворушливий, сповнений почуттів, та  емоцій.

Я прокинулась від дотику сонячного промінчика, він ледь чутно  торкнувся повік і поцілував щічку. Розплющила очі і побачила, що сонечко зазирнуло в вікно і  освітило кімнату. Стіл, стільці і два ліжка, на одному згорнувшись клубочком, спав мій старший брат – Вітя. Друге ліжко з залізними  блискучими кульками, було охайно прибране, а зверху нагромаджені  дві подушки, прикриті капроновою накидкою,  домоткана доріжка з різнокольорових смужок, трюмо з дзеркалом і скриня, яка вміщувала в себе безліч всякого дріб’язку, там завжди знаходилось щось цікаве.

 Одного разу повз нашого бараку проходив лахмітник, збирач старого мотлоху. Він голосно вигукував: «Міняю  старі речі, на нові»! Ми з Вітею вирішили, що не можна відмовитись від такої вигідної пропозиції. Знайшли в скрині стару мамину пухову хустку, однак вона її не носила. У неї був гарний фетровий берет, який їй дуже личив. Біля візочка вже  штовхались люди, хто розглядав блискучі чорні резинові калоші, нитки, голки, сірники… Нашу увагу привернули довгі  обгорнуті  блискучим серпантином цукерки.

Раптом я побачила глиняного півника, з розмальованим хвостиком і невеличким отвором, в який потрібно було дмухати – виникав такий чарівний звук, від якого моє  серце тануло, мов цукерка в роті. Хустки для цукерки з півником, виявилось замало, тоді ми вирішили віддати валянки Віті, однак влітку вони – без потреби. Отримавши бажаного півника з цукерками - ми були на сьомому небі від щастя! У Віті півник співав гарно, а  мій виводив якісь незрозумілі, окремі звуки. Нам було весело! Потім добряче влетіло від мами, особливо Віті, як старшому, але ми однак, були щасливі!..

 Я ще раз оглянула кімнату, мама вже пішла на роботу, а Вітя солодко посапував, перевернувшись на інший бік. Робити було нічого і я зазирнула до сусідньої кімнати, там жила мамина сестра тьотя Надя з донькою Людою. Тітка Надя була на роботі, а Люда сиділа за столом і їла хліб, намащений олією, щедро посипаний цукром, запиваючи молоком.  Глянувши на мене, запитала: «Хочеш?» - їсти не хотілось і я заперечливо похитала головою.

Люда була ровесницею Віті, ще в неї був тато, правда недільний, бо в нього була ще одна родина.  Бувало він приходив, приносив цукерки, підкидав Люду під самісіньку стелю і голосно сміявся. Нас також, пригощали цукерками, а тітка Надя, ніяково посміхалась і поралась біля столу. Одного разу, на  день народження Люди, він подарував їй ляльку, вона кліпала очима і казала: «Мама». Це було щось неймовірне!  Ця велика, незграбна людина, брала Люду на руки, гладила по голівці, очі його випромінювали особливе тепло, а я вмирала від заздрощів.

У Віті також був тато, але він загинув в аварії, ще до мого народження,  тільки мене, знайшли в капусті. Біля нашого дому не росло ніякої капусти,  але мама, якийсь час працювала в овочевому ларьку, а там капуста… Хто його знає? Ще вона працювала на хлібозаводі, тоді від неї пахло свіжим хлібом. Мама приносила свіжий хліб, ми смакували хрустку шкоринку, а з м’якиша, мов пластилина, ліпили звірів, виходило кумедно. У Люди і Віті були свої ігри, а я була справжнім  будяком, якого хотіли позбутися, але доводилось брати  з собою. Одного разу вони загубили мене на  базарі, де намагались продати цуценят, бо сусід хотів їх втопити, та їх ніхто не купив. Тоді вони подарували їх однокласницям, а їх мами сварились з нашою мамою, однак цуценята залишились у них,  до них звикли і навіть полюбили. Мене знайшов міліціонер, бо Вітя з Людою про мене забули, їх знову сварили через мене, але всі були раді.

 Вітя прокинувся і пішов ганяти м’яча  з  хлопцями, пообіцявши пограти зі мною в хованки. Спочатку – я спостерігала за мухою, що заплуталась в павутині, а потім мені стало нудно і я вирішила прогулятись довгим коридором. Проходячи повз причинених дверей, де жив мій дід Ульян, зазирнула  в середину, не наважуючись зайти. Дід раніше працював на шахті, говорять, що народився в сорочці, бо його завалило породою і він один, чудом вижив. Зараз в нього замість ноги – дерев’яна кульбака і костиль, яким він грізно розмахував і обіцяв всіх вивести на чисту воду. В нього руде волосся і борода, ще він дуже любить пиво. Іноді він брав нас з Вітею з собою і купував нам  по сушеному бичку з бубликами, а собі великий кухоль пива. Зверху було багато піни, він дмухав на неї і посміхався, тоді здавався добрим предобрим, однак, я таки боялась його костиля.

 Ще більше – дідової баби Михайлівни. Вона носила чорне вбрання, мала маленькі, злі очі і сичала як, змія: «Байстрята…»  Її навіть дід боявся, бо казали, що вона  відьма і літає на мітлі, але на мітлі я її ніколи не бачила. Михайлівни не було видно, а дід сидів на ослінчику і займався тим, що лагодив чоботи. Це в нього непогано виходило. Поруч лежали ножик, нитки, голка, клей і ще щось схоже на велику голку, тільки з дерев’яною ручкою. Я торкнулась до незнайомого інструмента і запитала: «Це що?» Дід не піднімаючи голови спокійно сказав: «Шило.»  Я здивовано розглядала дивний предмет, про який так багато чула від мами. Потім не витримала і спитала: «Це те шило, що в попі?« Дід якось дивно крякнув, а потім розреготався так, що я злякано вистрибнула з кімнати.  Що  тут смішного?

Минув час і в мене з’явилась подруга – Ліза,  її бабуся продає на базарі півники. Там були не лише півники, ще ведмедик, футболіст, фігуристка та білочка, ми з Вітею не знали що вибрати, а Ліза сказала: «Беріть півника, він більший.» Так ми познайомились і тепер – не розлий вода. Вона каже, що їй дуже подобається моя темна шкіра і карі очі.

 Я дійсно смуглява, а до кінця літа стаю схожа на негра, темне волосся стає світлим і навіть очі перетворюються на руді, як у сусідського кота.

 У Лізи навпаки, біла шкіра, схожа на сметану, може за літо облазити три, а то чотири рази, а шкіра залишається білою. Вона має світле,  кучеряве волосся, заплетене в дві тоненькі  кіски, схожі на мишині хвостики, а  голубі  очі, майже завжди, сміються. Ліза  не любить веснянки на носі, але вони роблять її такою милою! Вона живе в сусідньому будинку і є моєю ровесницею.

 Дома у  них, в залі висить картина, на якій  зображена чарівна пані в капелюшку з пером, наче з якогось іншого світу. Картина називається «Незнайомка» і нам з Лізою хотілось хоч трішки бути схожими на неї. Ми вдягали мамине вбрання і кривлялись перед дзеркалом, вдаючи себе за чарівну леді, але бачили зовсім інше і від цього було дуже смішно. Іноді мені сниться незнайомка, вона протягує мені руку і посміхається.

Часом Люда з Вітею брали мене на міський ставок, де катались на човні, або купались. Безуспішно намагались навчити мене плавати, доки одного разу я не випала з човна і почала злякано бити по воді руками і ногами, раптово поплила. Тепер вода стала моєю стихією і я, мов жабеня, яке вже посиніло та не бажало вилазити з води. Взимку ми катались на санчатах з терикону, було здорово  і лячно, моє маленьке, мов у горобця, серце готове було вистрибнути з грудей. Одного разу я бачила, як Вітя зі старшими хлопцями курили, вони показали мені кулака, щоб я нікому про них не казала.  Я і не казала, ці хлопці якісь дивні, нащо вони мені?

Переступивши поріг дому я від несподіванки завмерла, мама сиділа за столом, читала якогось листа і плакала. Вони з тіткою Надею про щось сперечались, а потім  мама сказала: «Треба їхати!» Виявляється, що в мене також є тато і живе він на Волині. Він потрапив в якусь страшну аварію і помираючи писав, що хоче познайомитись зі мною, шкодує що не зробив це раніше. Мама поїхала на вокзал і купила білет, а ввечері ми вже сиділи в поїзді.

 Я вперше їхала потягом, у нас була нижня полиця, одна на двох, в кінці вагону. З нами в купе їхали двоє  хлопців старших, чи то на роботу в Київ, чи на навчання. Вони нас не турбували, повечеряли і проспали до самого Києва. На сусідній полці з нами їхала товста тітка, яка весь час щось їла і говорила, про хвору матір, сестру до якої їде, та її дітей… Я дивилась в вікно, а потім стало темно, ми їли бутерброд з вареними яйцями, запиваючи гарячим чаєм. Його принесла провідниця в склянці, що була вставлена в  ажурну залізну штучку з ручкою- це щоб не ошпаритись. Запакований, як цукерка, цукор, один шматочок я кинула в чай, а другий відкушувала запиваючи гарячим чаєм, було смачно! Під ритмічне  погойдування,  впливом стрімких подій, я заснула. Мені снились великі руки, які підкидали мене, аж до неба і серце моє завмирало, як від катання на гойдалці. Вранці мама розбудила мене сказавши, що треба вмиватись, бо скоро закриють туалет.

 Нас зустрів великий вокзал і багато людей, які, як і ми, кудись поспішали, мама взяла мене за руку і ми влились в загальний людський потік. Потім  мама стояла в черзі за квитками, а я осторонь сиділа на сумці і їла морозиво. Була я, як нова копійка, в новій сукні і сандалях, але більше всього мене турбувала ця дурнувата стрічка, яка боляче стискувала моє коротке, непокірне волосся. Я не любила і ніколи не носила стрічок, на відміну від Лізки, от би вона мене зараз побачила! Я була схожа на опудало, але мені дуже хотілось сподобатись татові. Мама була в  святковій спідниці і щойно купленій блузі, а в сумці лежала її улюблена сукня в горошок і ще вона  трішки підфарбувала губи. Моя мама молода і  дуже  гарна, тільки трохи сумна, коли вона нахилилась я відчула  легкий запах її улюблених парфумів – вона  також хоче сподобатись татові.

 Довго чекали поїзда, мені набридло сидіти і я трохи походила вздовж перону, доки якийсь дядько не сказав, що забере мене в сумку, а в нього не було ніякої сумки. Я не дуже злякалась, бо він не був схожий на циган, які крадуть дітей. Завжди думала, нащо їм чужі діти, якщо своїх прогодувати не можуть? Підійшов потяг і ми поїхали далі. Прибули на станцію в шість годин ранку. На вокзалі мама спитала у якоїсь жінки про лікарню, до неї було далеко.

 Ми йшли пішки, а потім якийсь дядько їхав кіньми і підвіз нас. Він поклав наші речі на сіно, а ми  примостились на дерев’яну  дощечку, застелену смугастим рядном.  Я вперше так близько бачила коня і тому, на всякий випадок, притислась до матусі. Дядько довіз нас майже до самої лікарні. Мама йшла мовчки, тримаючи мене за руку і про щось думала. Я час від часу дивилась на неї, але ні про що не запитувала – її хвилювання передалось мені. Потім мама зупинилась, дістала люстерко, поправила зачіску і підфарбувала губи, а я розправила свою стрічку. Ми були в повному бойовому стані.

 Завдяки лікарю, знайшли  потрібну палату. В невеликій кімнаті лежало чотири чоловіка, один з них лежав весь в бинтах, мама кинулась до нього, притисла до себе і поцілувала, а потім заплакала. Я мовчки дивилась на людину, схожу на кокон метелика і нічого не відчувала. Він зовсім не був схожий на того, кого бачила я в своєму сні. Мене притисли до колючої  щоки і поцілували, мені було боляче і сумно. Щоб розважити тата, я влаштувала для нього концерт, співала пісні про сонечко, маму, декламувала вірші, бо знала їх багато. Це робити було легко, бо ми з Лізою, часто влаштовували концерти, уявляючи себе відомими співачками, перекрикуючи одна одну. Мій дебют пройшов успішно.

 Потім прийшла бабуся, звали  її – Оленою, в неї добрі очі і зморшки біля них, наче  сонячні промінчики. Вона глянула на мене і посміхаючись сказала: «Наша» - торкнулась моєї родимої плями, у вигляді сливи, промовляючи: «Добре що не на щоці, як в мене.» Відгорнула хустку і я побачила таку ж  як в мене на руці, пляму. Мама говорила з лікарем, про зламані ребра, ногу іще про щось…

 Ми пішли до бабусі, де  пили холодне  молоко, наполовину з вершками і справжнім домашнім хлібом. Ніколи не думала, що  хліб може бути таким смачним, навіть голова запаморочилась від пахощів свіжоспеченого хліба і домашнього затишку. Бабуся дивилась на мене очима сповненими любові і смутку, ніжно погладжуючи по голівці приказуючи: «Ти моя перша і така гарна внучка…» Вона наче випромінювала  тепло, ніжність, доброту і я віддаючись цим щасливим відчуттям, заплющила очі і міцно заснула. Десь далеко, я чула, як мама розповідає про своє нелегке життя, а бабуся вмовляє залишити мене в неї, бо одній в місті важко, ще й Вітя, а тут все своє, домашнє…

 Мені снився дивний сон, наче світить сонце і я стрибаю з однієї хмаринки, на іншу.  Прокинулась на ліжку з пуховою периною,  м’ягкою, ніби та хмаринка зі сну. Мама збиралась на вечірній поїзд, а я залишалась у бабусі. Мене чекало нове  життя, тут, на Волині, хто такий мій тато, якого я так мало знаю і бабуся, яку вже люблю? Мій новий дім знаходився біля самого лісу, з величезними дубами, стрункими берізками і могутніми соснами. Біля дому росли яблуньки, груші, вишні, сливи та горіхи.

 Корова Зорька, була вся чорна, а на лобі біла пляма, схожа на зірку. Спочатку я її трішки боялась, через її роги, а потім разом з бабусею виганяла на пашу і зустрічала.  Ще був здоровий кабан – Борька і маленьке поросятко з рожевим рильцем,  йому подобалось коли гладили і чухали за вухом. Кури білі, рябенькі і навіть хохлатки – це з такими кумедними чубами. Самий поважний, з кольоровим пір’ям був – півень, він хвастливо ходив по подвір’ю, а часом,  летів на паркан і горлав з усієї дурі: «Ку-ка-рі-ку!». Бабуня давала мені зерно і я кормила курей, а пізніше ще вилупились маленькі курчата, але квочка не давала наближатись до  них  близько і навіть декілька разів дзьобнула мене в руку.  Пес Буян спочатку дивився на мене з недовірою, навіть гарчав, але бабуня сказала: «Буян, свої» і він заспокоївся, потім ми подружились.

 Я допомагала бабусі поратись по господарству.  Вона дивилась якось по особливому і казала: «Щоб я без тебе робила?» – мені було приємно це чути. Йшов час, ми ходили в лікарню до тата і я потроху стала звикати до нього, гіпс вже зняли і скоро мають виписати. Невдовзі приїхав дядько Сергій, брат мого татка, вони говорили про якусь Соню і що мені краще поїхати з ним. Він приїхав на конях, а бабуня цілувала мене і плакала, обіцяла невдовзі приїхати.

Село виявилось невелике, поруч болото і тому  повно комарів, мої ноги і руки, які вже почали гоїтись,  були приречені. Одне тішило, що тут багато дітей мого віку, з якими я дуже швидко знайшла спільну мову. Ми подружились так, що тітка Настя ледве встигала розшукувати мене біля ставка, щоб нагодувати. Я була лідером і вчила грати в різні ігри, а ввечері розповідали страшні оповідки, що потім самі не могли заснути.

 В селі було багато гусей, цілі табуни і ми, граючись, допомагали пасти їх. Одного разу тут з’явився мій батько з молодою жінкою, мені сказали, що це моя мама Соня. Я не знала скільки мам може бути у дитини, але думаю, що дві завжди краще ніж одна. Підійшла і спитала : «Ти моя мама Соня?» – і поцілувала її. Вона раптом заплакала і сказала: «Так.» Мене замочили в кориті і довго відмивали з милом, мазали йодом так, що я стала схожа на плямисте  рум’яне  порося, тільки якесь худе.

 Поїхали додому, бабуня була рада нашому приїзду і напекла пирогів з маком, а Соня пошила мені сорочку і дві нових сукні. Коли я натерла мозоля на нозі, вона взяла мене на плечі і я їхала, як на конячці, а сусіди дивились і про щось шепотіли між собою, а ми, однак, були щасливі.

 Мама Соня брала мене з собою в ліс по збирати гриби, але я не дуже вміла їх шукати, тоді вона казала: «Тут має бути гриб», а я дивилась не де він росте, а куди мама Соня дивиться і завжди знаходила його.

 Ще я познайомилась з сусідською дівчинкою Людою, у неї довга, товста коса, яка тягнула голову до верху і було враження, що вона задирає носа.  Вона сказала, що мама Соня мені зовсім не мама, а мачуха. Ми навіть з нею трохи посварились, бо мама – це  добра, а мачуха, як Михайлівна – зла. Коли сусідський хлопець Вітя дражнив мене, то вона потягала його за вухо і він тепер обходить мене стороною, так йому і треба! Яка вона після цього мачуха? Звичайно, мама!

 Восени я пішла до школи, шкода, але там виявилось не так вже й цікаво. Ми писали якісь рисочки і вчились рахувати, Вітя з Людою ще рік тому, навчили мене рахувати до десяти. Найважче було сидіти на уроці, в мене мабуть, справді шило в попі, бо я ніяк не  могла довго сидіти на одному місті. Вчителька весь час мене сварила, то не можна на уроці вставати, говорити, їсти булку, і ще безліч всього, чого не можна робити. Я почувалась, як пташка в клітці, тільки і чула одні зауваження. Потім викликали до школи маму Соню за те, що я  поставила оцінки в шкільний журнал, я ж не собі, а іншим… До тог ж мені здавалось, що вчителька, надто сувора. Я чула, як мама Соня  казала, що я хороша і що вона за вчителька, що не може знайти підхід  до  дитини…

Більше моїх  батьків до школи не викликали, а я потроху звикла до шкільного життя. Мені зовсім не хотілось засмучувати маму Соню і я старалась, як могла. Одного разу повернувшись зі школи я дізналась, що бабуню забрали до лікарні. Вона лежала на лікарняному ліжку, така бліда і розгублена, побачивши нас - лагідно посміхнулась, наче вибачаючись за свій безпорадний стан. Мама Соня спілкувалась з лікарем, а бабуся гладила мене по голівці і годувала шоколадними цукерками. Прийшов лікар, побачивши мене почав сваритись: «Хто пустив дитину в інфекційне відділення?...» Мене виставили  і більше до бабусі не пустили.

 Через деякий час зібралось багато людей в чорних  хустках, а бабуся весь час спала і була холодна. Я сиділа біля неї і нічого не розуміла, мені хотілось, щоб всі ці люди скоріше пішли, а бабуся прокинулась. Всі плакали, а потім, опустили  бабусю в величезну яму і стали закопувати. Так я вперше зазирнула в очі смерті і мені стало страшно. Я плакала, била своїми маленькими кулачками дядька з заступом, мене силоміць забрали додому і поклали в ліжко.  Я не хотіла нікого  не чути, не бачити, в голову, наче гвіздки молотком забивали: “Бум-бум-бум…». Провалилась в якусь чорну прірву і багато рук тягнуться,  намагаються схопити мене. Прокинулась від того, що мама Соня гладить мене по голові, всередині було порожньо, наче щось зламалось. Я жила далі, ходила до школи, слухала вчительку, всі були раді змінам, хвалили за гарну поведінку. Була тихою і слухняною, а в середині так темно і холодно. Що зі мною?

 Одного разу  мене  розбудили рано мама Соня і тітка Марія, наша далека родичка. Вони трясли мене за плечі і казали: «До матері не йди…» Я з просоння кліпала очима і нічого не розуміла, що від мене хочуть.  За столом сиділи обидві мої мами Соня і Ніна, а я - стояла  в довгій нічній сорочці, босоніж на порозі і дивилась на них,  і мала зробити свій вибір. Мама Соня, добра сільська жінка, до якої  я вже звикла і з якою мені було безпечно і затишно. Мама Ніна, рідна, міська зі знайомими парфумами і тортом. Я сумувала за цим запахом, Вітею і свободою, простягнула руки і пішла до мами Ніни. Вона розповідала щось про себе, Вітю, що сумувала за мною…

Ввечері ми вже їхали в поїзді, повертаючись в Донецьк. По приїзду почали оформлять документи в школу. В мене виявили якусь хворобу, застарілої форми, хоч в мене нічого не боліло. Більше місяця пролежала в лікарні.

 В перший клас мене не взяли, пославшись на хворобливість і пропуски. Мама, так само, до вечора працювала, Вітя ходив до школи, а я сама сиділа вдома і сумувала за тим ситим і спокійним життям. Діда Ульяна не стало, тітка Надя з Людою переїхали в інше місце, а Ліза ходила до школи і бачились ми рідко. За такий короткий час я подорослішала і стала більш самостійною.

 Наступного року, ми з Вітею пішли в інтернат, де я провчилась два роки. Завдяки Віті і його підтримці, я витримала цих два роки кошмару і не хочу про них згадувати. Не люблю однаковий одяг, спільні дні народження, на початку і кінці місяця. Зламані дитячі долі і байдужі, а часом злі, дорослі.

 На початку канікул я сказала, що хочу повернутись до батька, бо там мені було краще. Вирішили, що відвезе мене Вітя. Він ще ніколи не бачив лісу, пригадую, як він хвилювався, збираючи свої нехитрі пожитки. Йому, на відміну від мене, так мало діставалось любові і уваги, а він не ображався і міг бути вдячним.

На вокзалі нас зустрічав батько, я дуже зраділа побачивши маму Соню. Вона сказала, що рада бачити мене, але вона мені не мама, а в мене є своя мама. Говорила, що можу залишитись і подарувала блискучий ювілейний карбованець. За нього можна було купити безліч смачних речей і я дуже зраділа такому багатству.

Потім сказали, що я їхня, а Вітя – чужий і тому, вони не можуть його залишити. Нас погодували і взяли білет на вечірній поїзд. Мені  хотілось показати так багато всього цікавого, а на сам перед ліс, з його величезними дубами, соснами та березами. Я розповідала, який хороший Вітя і зовсім не чужий, він мій брат, як він захищав мене і не давав нікому кривдити в інтернаті.

 Та дорослі, так багато не розуміють, або не хочуть розуміти і я ладна була повернути той блискучий карбованець, аби Вітя залишився. Відчувала себе зрадницею і цей, такий бажаний карбованець, пік мою долоню. Мені не хотілось повертатись в інтернат і я залишилась. Проводжаючи Вітю, я непомітно поклала, той злощасний карбованець, до його кишені. Я розуміла, що це дрібниця і дуже сподівалась, що це хоч якось втішить його. Не знаю як йому, але мені трохи стало легше від цього.

  Так, замість мами, з’явилась тьотя Соня, така ж добра, турботлива, але між нами виникла незначна шпаринка, яка з роками робилась більш помітною, розділяючи нас.  Пішла в третій клас, як і інші діти, хіба що трохи старшою і дорослішою.  Вчителька приходила подивитись на мене і дивувалась, куди поділась та дзиґа, яку ставили в куток і навіть зачиняли в шафі, щоб не заважала іншим. І все допитувалась: «Це ти?», а я посміхалась і казала: «Так», хоч знала, що ні…

Нравится
20:10
114
© Любов Шевчук
Загрузка...
Нажимая на кнопку, вы даете согласие на обработку своих персональных данных.
Нет комментариев. Ваш будет первым!

Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Перепечатка произведений возможна только с согласия его автора. Ответственность за тексты произведений авторы несут самостоятельно на основании правил ЛитСалона и Российского законодательства.


Пользовательское соглашение