Путеводитель по сайту Отличия ЛитСалона от других сайтов

Мачуха

Любов Шевчук

Мачуха

Поїзд летів в ніч, за вікном мерехтіли яскраві вогні перонів, а колеса вистукували: «Зрада-зрада…». Соня лежала на верхній полиці і гортала сторінки свого життя.

Пригадалась мама і їх з сестрою дитинство, опалене війною. Партизанський загін, де вони  допомагали на кухні, ходили в розвідку з мамою, де не могли пройти дорослі, про її сестру Марійку, навіть написали дитячу книжку. Соню це якось мало турбувало, тоді як Маруся любила, вже після війни, ходити на збори, зустрічалась з піонерами… Пригадались холодні зимові ночі, бомбардування, довгі переходи, життя і смерть – все поруч…

 Там вперше вона зустріла його, хто йшов, мов по лезу ножа, проживаючи кожен день, як останній. Йшов по життю легко, граючись і Соня таємно спостерігала за ним. В очах  у нього були яскраві вогники, якщо він уважно дивився, то ці вогники робили диво, все тіло підхоплювала якась тепла хвиля, а душа співала кришталевим дзвоном: «Дзинь…» Вона не знала, що могло б бути далі, бо він завжди кудись поспішав. Пробігаючи повз, недбало кидав: «Курноса, не вішай носа» і біг далі. Соня розгублено дивилась йому в слід, а серце відгукнулось тихим: «Дзинь…» Маруся штовхнула її: «Ти що, кілка проковтнула, він же старий! Пішли, а то мати сваритиме.»

 Потім, його пораненого, відправили на велику землю, а він сідаючи в літак, кинув через плече своє: « Курноса…» Соня сховалась в кущах і довго плакала, не розуміючи чому? Ця чужа, багато старша людина, майже легенда і вона дванадцятирічна дівчинка, до якої нікому не було діла.

 Йшла війна і ніхто не знав, що буде завтра. Було холодно, завжди хотілось їсти і раптом ці вогники, нащо вони? Через багато років вони випадково зустрінуться, у нього вже буде своя родина: дружина, діти і ці вогники, десь далеко сховані, примусять серце відгукнутись далеким, забутим: «Дзинь…»

Соня закінчила, як багато хто після війни, з запізненням, восьмирічку.  Потім, бухгалтерські курси, працювала  в будівничому відділі. Вона була самою молодшою в бухгалтерії, але цифри самі від природи, складувались в стовпчики, які вона з легкістю додавала і віднімала, дивуючи оточуючих, своїми математичними  здібностями. Хтось довго перекидав кісточки на рахівниці, а в неї вже давно була готова відповідь. Ще гарний і рівний, розбірливий почерк, що ще треба? На роботі все складалось добре, а в особистому житті, якось не клеїлось.

 Маруся вийшла заміж за військового і поїхала з ним в далекий Казахстан, листи приходили з запізненням і рідко. Серце Соні мовчало,  кращих хлопців забрала війна, а якщо траплялись, хто в чарку заглядав, або гуляка, або шукай собі п’ятого кутка, треба воно їй? Мати  знову буде сватати когось, очі б на них не дивились! Цього разу,  Микола з сусіднього села, працює в кузні. Був на заробітках в Донецьку, та служив на флоті. Нещодавно з’явився в клубі, брюки – кльоші, чуприна, шапка набік рінь, дівчата губили голови, намагаючись привернути увагу, а Соні було байдуже. Мати підштовхувала: «Не прогав свого щастя…» З часом Соня звикла до акуратного, чемного і симпатичного Миколи, заздрісних поглядів суперниць і маминих настав.

 Восени вони побралися, зіграли скромне весілля, взяли план на будівництво. Жили в гуртожитку, поступово купували цеглу, вапно, цемент… Микола працював в кузні і на будівництві, допомагав по господарству. Посадили  яблуні, вишні, груші, сливки, які вже прижились, городина, також була своя. Соня  звикла до чоловіка так, що і їсти не сяде без нього, виглядає, вже і борщ захолоне і темніть почне. Прийде стомлений  поїсть і спати, важка в нього робота, а  вона в канторі, фізично не працює.

 Не помітила, як перебрала на себе всю хатню роботу, город і інше, що  робили  раніше разом. Приїхала комісія з перевіркою, були виявлені порушення. Головний бухгалтер проводила не законні грошові операції, де був підпис Соні, також. Часи були суворі, завели судову справу і полетіли голови. Все пішло перевертом, довелось  влізти в борги, щоб знайти потрібні кошти. Зібрали папери про участь в партизанському загоні, лікар Цесарський, писав прохання про взяття на поруки, та нічого не допомогло. Суд був показовий, головного бухгалтера засудили до дванадцяти років, а Соню, враховуючи її партизанське минуле і недосвідченість, на рік. Вислали в Харківську виправну  колонію.

 Соня вміла і любила шити, тому, робота в пошивному цеху, не була для неї важкою.  Вона навчилась в’язати  серветки,  шкарпетки,  рукавички. Більше за все, любила вишивати, це її заспокоювало і поступово з’явились справжні картини, що користувались попитом. Допомогли  їй  вижити серед таких, як вона, не завжди розважливих, жінок.

 Микола, який і без того, писав рідко, перестав писати зовсім. Прийшла посилка і лист від мами, в якому вона писала про аварію, першу позашлюбну жінку Миколи і дитину. Почуття болю і образи  з’їдало  серце. Чому саме вона? За що?  Відповіді не було, а поїзд  поступово наближав її до станції. На вокзалі її чекав Микола, зібравши нехитрі пожитки, поїхали додому. Вдома, ховаючи очі, розповів про Ніну, що в неї вже був Вітя, коли вони познайомились, дізнавшись про дитину, не зовсім вірив, що його… Тепер, коли вони вже не можуть мати дітей, може залишити дівчинку? Вона слухала гіркі, мов полин, слова і мовчала. Пригадала цікаві погляди сусідів, на душі стало холодно і самотньо: «Що робити?»…

 Минув тиждень, але нічого не трапилось, кожен займався своєю справою. В повітрі повисла така напруга, що досить маленької іскорки і все запалає яскравим полум’ям. Не витримавши, Соня перша підійшла до Миколи, сказавши:

«Поїхали.» Їхали мовчки, думки не давали спокою: «Хто вона, ця дівчинка? Що їй треба? Чому саме зараз, коли їй і без того так важко, з’явилась в її  житті?” – «Приїхали,» – буркнув Микола, відволікаючи її від думок. Погляд миттєво зупинився на зграйці сільських дітей, вихопивши худеньку, смагляву дівчинку, чимось не схожу на інших. «Вона» – відгукнулось в самісінькім серці.

Соня дивилась на цю худеньку, з роздертими від комариних укусів ногами, дитину і не відчувала ніякої ворожнечі.  Коротенька, вигоріла на сонці сукня, допитливі, живі очі, пробудили в ній, якісь незнайомі їй почуття. Микола, взявши дівчинку за руку, підвів до неї: «Знайомтесь, Люба.»  Трохи запнувшись, ледь чутно мовив: «Твоя нова мама.» Дівчинка підняла голову і уважно подивилась на Соню: «Мама…» Потім підстрибнула, міцно обхвативши шию маленькими ручками і поцілувала в щічку.  Зістрибнувши з рук, побігла до дітлахів повторюючи: «Мама приїхала! Ура!»

  Соня розгублено прислухалась до свого серця, раптом відчула, як те її: «Дзинь-дзинь», забриніло в душі, якось особливо, по новому, з якоюсь небувалою силою. Її розбите, самотнє серце наповнилось такою материнською ніжністю і теплотою, до такої ж, непотрібної, крім неї, нікому, дитини. Вона зрозуміла, що завжди, захищатиме і любитиме її.

 

Нравится
20:30
118
© Любов Шевчук
Загрузка...
Нажимая на кнопку, вы даете согласие на обработку своих персональных данных.
Нет комментариев. Ваш будет первым!

Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Перепечатка произведений возможна только с согласия его автора. Ответственность за тексты произведений авторы несут самостоятельно на основании правил ЛитСалона и Российского законодательства.


Пользовательское соглашение