Жернова /Василий Симоненко/

Натуга на руках,
вiд втоми чорних,
здувала жили,
нiби мотузки.
Камiння клацало зубами
в жорнах,
жувало жовтi зерна на друзки.
I сiялось не борошно,
а мука
При тьмяному мигтiннi каганця
жiночi нiжнi
материнськi руки
тягли за ручку
камiнь без кiнця.
Журливо млiли очi сумивитi,
i борошно,
мов бiла кров, лилось
Це зараз є
в двадцятому столiттi,
що с грозами та "Градами", ось, ось.
Ми часто чуєм
радiсну зловтiху
у голосi ворожому,
чужiм,
що заглядали кривда
й люте лихо
у наш
для щастя виведений дiм.
Хай сатанiють
виродки од крику
нас не знобить
од ïхньоï хули:
нам жорна тi
iз кам'яного вiку
на танках варвари
зі Сходу привезли.
I то для них
таки наука буде,
коли
у всього свiту на виду,
немов у жорнах,
дужi руки, люде,
ще перемелить варварську орду.
Народе мiй!
Титане непоборний,
що небо пiдпирає голубе!
Твiй гордий подвиг
не принизять жорна
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма бiситься
злiсть ворожа, чорна
нiчим не очорнить
з фашистом боротьби!..
Цiлую руки,
що днесь крутить жорна
з прийдешньої щасливої доби.