"Дівчина з таверни" /Н.Матвєва/

Любові моєї не бійся лиш
— Не так я страшно люблю.
Мені досить бачити: ти миліш,
Посмішку знати твою.

Якщо ти до іншої йшов не раз,
Був невідомо де,
Мені було досить: слів, не образ,
Плаща що на цвях… — "іде".

Коли ж, швидкоплинний гість — візітер,
Ти, мчав, як… — від згарища;
Мені було досить, що цвях, тепер
Лишився після плаща.

Течія днів, щастя кроків, снує
Туман, та вітер і дощ.
В будинку: факт., — страшніше чи є:
Цвях пропав в хащах прощ…

Тумани, і вітер, і шум дощів,
Течія днів, років… — лід;
Від цвяха., з отрути заздрощів,
Зостався маленький слід.

Коли ж і слід що від цвяха зник., — зблід
Під пензлем… — маляра,
Мені було досить того, що слід
Гвоздя був вчора… — не гра.

Любові моєї не бійся лиш.,
Не так я страшно люблю.
Тебе було досить,, — бачить… Залиш,
Посмішку щастя твою.

І в теплому вітрі зловити знов:
Плач скрипок, литаврів мідь…
А що я буду мати.? — Любов.?
— Важко тобі зрозуміть."