Осипенко Федос Иванович и Угнивенко Павел Михайлович

Работая в Межевском районе Днепропетровской области с февраля 1974 года и проживая в селе Новоподгороднем Межевского района до сегодняшнего дня, никогда не задумывался о том, как трудно и легко сберечь память о каждом человеке труда, оказывается для этого надо собрать краеведов, предложить им написать рассказы о выдающихся людях села, города, района, и затем напечатать сию книгу за средства благодарных земляков бизнесменов. В этой серии рассказов о известных людях Межевского района, я буду публиковать отрывки из книги "Межівщина: історія та сьогодення" и рассказывать о руководителях совхоза и колхозов с которыми мне приходилось работать.

Отрывки из книги "Межівщина: історія та сьогодення":

- 

/Фото книги о Межевском районе. Издательство "Каштан", 2013./

Перед защитой дипломной работы, в феврале 1974 года, меня пригласили в деканат Агрофака и представили парторгу из Межевского района, который приехал пригласить меня на работу в колхоз "Радянська Украина" что в селе Славянка. В тот же день я узнал что Учёным Советом ДСХИ, я рекомендован прдолжить обучение в аспирантуре на кафедре "Селекции и семеноводства", под руководством моего научного руководителя профессора Ильи Арсентьевича Лукьяненко...

Случайно или нет, но сдав кандидатские минимумы по немецкому языку на 5, по философии - 5, Селекции и семеноводству - 5, я перевёлся на заочное обучение и поехал работать в село Славянка Межевского района...

Село Славянка было огромным, оно пролегло узкой полосой вдоль трассы Киев - Донецк - Изварино почти на 10 км, три тракторные бригады колхоза "Радянська Украина" были вынесены в поля, за 3 - 5 км от села, чтобы проехать к ним надо было пересекать автодорогу, Ж.Д,, далее по грунтовой дороге 2 км...

Во время моего прибытия, бывшего председателя колхоза Юрченко В.Ф., соученика секретаря ЦК КПСС Белоруссии по С/Х доктора С/Х наук Шевелухи Виктора Степановича, с которыми меня совершенно случайно и надолго свела судьба... 

Історія села Слов’янка.

За часів козаччини на території Слов’янки, як стверджують історичні документи, була козацька сторожова охорона, що контролювала Муравський шлях з Криму до Малоросії. Тут, по розпорядженню запорізького коша, для боротьби з татарами стояв на зимівлі зі своїм загоном відважний харциз - сотник Гончар. У 1660 році в одній із сутичок з татарами він загинув. Відтоді балка, де його з усіма козацькими почестями поховали запорожці, стала називатися Балкою Гончара. З 1770 року Гончарів яр і могила біля річки Бик значяться в числі козацьких поселень Запорізької Січі.

У 1767 році в архівних документах було записано, що слобода Слав'янка Павлоградського повіту Катеринославської губернії - державне поселення, жителі якого - хлібороби. Їх землі на півдні межують із землями державного(казенного) поселення - Підгороднею, а на заході з державним поселенням Троїцька.

Селу належали землі на південь від річки Бик до 12 тисяч десятин (13110 га) придатних і 500 десятин (546, 25 га) непридатних для землеробства. Назва річки походить від тюркського слова «буюк», що в перекладі українською означає «довгий». Імовірно, назву дали кочовики, які проїхали сотню кілометрів вздовж річки (довжина сягає 208 км) у пошуках броду через повноводу і досить широку на той час водну перепону. Назва Бик прижилась в народі і стала офіційною.

На землях сільської общини було 12 курганів висотою до 3-4 сажнів. (6,4­8,54 м). Дві могили носили назву «Стусова» і «Мацегорина». Вони були розкопані і розорані для господарських потреб. При розорюванні в могилах знаходили кістки людей та коней, черепки посуду. На курганах було багато кам'яних баб. Деякі з них збереглися й до наших днів.

Село Слав’янка ділилося на 7 сотень: Івашкова, Білого, Лисиці, Прудькова, Гарбузова, Бондарева, Барнашева. Назви сотень походили від прізвищ багатих господарів.

В минулому Слав'янка - слобода, що ділилася на дві частини: східна - Кучинівка, західна - Красногорка. Слобода мала багаточисельне населення і двохтисячну церковну парафію.

Навесні 1774 року в селі оселилося кілька учасників селянської війни під проводом О. Пугачова, що рятувалися від переслідувань уряду.

Наступного року у козацькому поселенні, проїздом, зупинився губернатор Азовської губернії Чертков, який знайомився з краєм. Йому дуже сподобалася привільна мальовнича місцевість. Він наказав Волководському земському комісару і камишникам-запорожцям заселити постійним населенням цю слободу. Губернатор сподівався з часом заснувати на місці слободи місто Слав’янськ, про будівництво якого клопотався князь Потьомкін. Тому в 1777 році поселення було названо Слав'янкою.

У 1782 році, під час перепису населення, в слободі Слав’янка осілого населення було 248 чоловіків і 239 жінок.

Також була дерев’яна церква святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, при ній був ієромонах Самарського монастиря.

"В 1955 році в селі було збудовано багато кам’яних житлових будинків, контору радгоспу, ремонтну майстерню та кілька тваринницьких ферм. Було висаджено парк, в якому збудували пам’ятник загиблим воїнам. З’явилася нова вулиця імені Миколи Щорса, але пізніше її стали називати Зеленою, тому що на ній було висаджено багато декоративних дерев, а на присадибних ділянках фруктових садів.

В 1957 році село одержало назву Зоряне. Воно стало центром сільської Ради, яку перенесли із села Красногорівка. Восени цього ж року господарство очолив Шелест Іван Лукич. На той час радгосп імені Петровського був одним із найбільших господарств України і займав площу більше ніж 20 тисяч гектарів землі. 

Напередодні Першої світової війни в Слав'янці було 1240 дворів з населенням 7013 чоловік. У селі працював великий паровий млин, дві олійниці, які належали місцевим багатіям. Сільські куркулі мали 45 млинів-вітряків. У селі було 9 приватних крамниць, церковно-приходська та 3 земські школи, земська лікарня на 15 ліжок, приватна аптека.

У 1914 році була відкрита двоповерхова земська школа (6 класна: 1-4 класи і 5-6 класи). В селі працювали 15 вчителів: Кваша Карпо Явдокимович, житель с. Слав’янки, перший народний вчитель Каземіров, Мілейко. Першим директором 2-х класної школи був Богач Пантилеймон Іванович, який мав вищу освіту.

У 1914 році, у шостому класі земської школи навчалось всього 9 чоловік: 8 хлопців і одна дівчина, дочка урядника. У школі працювали три вчителі. В дореволюційний час у школі викладалися такі предмети: російська мова і література, географія, історія, математика, геометрія, природознавство, закон божий. Вчителі села користувались величезноюповагою, але платили їм мало.

З 1990 року сільським головою працює Кукало Іван Іванович.

Нині до складу Слов’янської сільської ради входять три села: Слов’янка, Андронівка, Наталівка. Завдяки зусиллям сільського голови збережено соціальну інфраструктуру села, до якої входять: школа, два дитячих дошкільних заклади, дільнична лікарня, сільський будинок культури, громадський водовід, сільський спортивний зал та стадіон, Андронівський ФАП. В Слов’янській сільській раді працюють продуктові та побутові магазини, дві аптеки, СТО, банкомат, пекарня. Спільно з господарствами всіх форм власності сільською радою була проведена робота по підведенню газоходу до с. Наталівка. Села Слов’янка та Андронівка вже газифіковано.

Загальна територія сільської ради 13476,3 га, площа сільськогосподарських угідь 12178,77га, у тому числі ріллі 10065,76га.

Основні підприємства, що діють на території ради: ТОВ Агрофірма «Зоря», ТОВ «Агрофірма ім. Петровського», ТОВ «Наталівське», СФГ «Яна» Циганкова В.Г., ТОВ «Фенікс-2» Журба Н.А., ФГ «Надія» Нікітенко С.В., ФГ «Світоч Т» Дорош Тетяна Стахівна, СФГ «Віра» Стадніченко О.О., СФГ «Альона» Сипало М.Я., СФГ «Хлібороб» Гриженко М.Д., СФГ «Чайка» Цекот В.Б., СФГ «Роксолана» Суховерхий М.К., МКП «Пищевик» Гриженко М.С., СФГ «Кипарис» Бугай В.Є.

Велику роль у житті села відіграє орган місцевого самоврядування - Слов’янська сільська рада, яка представляє інтереси територіальної громади та вирішує основні питання місцевого значення.

Сільський голова Кукало Іван Іванович визнаний переможцем конкурсу серед посадових осіб органів місцевого самоврядування у номінації «Кращий сільський голова» і нагороджений у 2006 році Дипломом Дніпропетровської обласної ради.

Протягом останніх двох років Слов’янська сільська рада бере участь у Всеукраїнському конкурсі проектів та програм розвитку місцевого самоврядування і завдяки перемогам у них повністю освітлено три села. Збудовано рекреаційну зону «Слов’янська оаза», зроблено капітальний ремонт двох дитячих садочків, придбано нові меблі та оновлено книжковий фонд сільської бібліотеки, оновлюється технічна та сценічна база будинку культури.

На території сільської ради діють освітні заклади:

районний комунальний заклад освіти «Слов’янська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» (директор Коротун Валерій Миколайович);

сільський комунальний дошкільний навчальний заклад освіти «Дитячий ясла- садок №1 «Веселка» (завідуюча Прокопенко Юлія Володимирівна); сільський комунальний дошкільний навчальний заклад освіти «Дитячий садок № 2 «Малятко» (завідуюча Тимошенко Алла Юхимівна).

Заклади охорони здоров’я: сільський комунальний заклад охорони здоров'я «Слов’янська амбулаторія загальної практики сімейної медицини» (керівник Шило Микола Миколайович); Андронівський ФАП. Заклади культури: сільський комунальний заклад культури «Слов’янський будинок культури» (директор Лизогуб Віктор Миколайович); сільський комунальний заклад культури «Слов’янська бібліотека» (директор Кравцова Валентина Анатоліївна).

З історією села Слов’янка пов’язані імена видатних людей.

21 травня 1855 року в селі Слов’янка народився Соломон Кац (він же - Костянтин Доброджяну-Г еря, Роберт Джинкс, Кай Г ракх), відомий письменник, критик, революціонер. Його батько, Абрам Кац, був заможним чоловіком. Він допоміг синові отримати належну освіту (Катеринославська гімназія, Харківський університет). Соломон Кац деякий час працював у кузні та приймав участь в революційному гуртку. Через тиск поліції змушений був виїхати до Росії. Та уже через три місяці, у березні 1865 року, разом з контрабандистами переходить кордон з Румунією. Йому нелегко живеться в чужій країні, доводиться тяжко працювати. Невдовзі його заарештували в Росії, але він знову втік до Румунії (1879), де очолив гурток «Молодь».

Одночасно був ініціатором видання часопису «Сучасник». Соломон Кац переклав п'єсу О. Островського «Гроза», написав такі відомі твори, як «Неокріпацтво» (1910), «Соціалізм у відсталих країнах», «Критичні студії» (1890 - 1897), «Тарас Шевченко» (1894), «Митці-громадяни» (1894), «Поет селянства» (1897). Літературна критика на соціальній основі була головною сферою, в котрій Соломон Кац формував свідомість передової румунської інтелігенції.

Письменник-земляк Сава Захарович Божко народився 24 квітня 1901 року на хуторі Крутоярівка Межівського району. Навчався в Слов’янській середній школі, потім в Павлоградській учительській семінарії, брав участь у громадянській війні.

С.  Божко належав до Спілки селянських письменників «Плуг». Друкувався в газеті «Селянська правда». Пише книги про відважних лицарів-запорожців «Козаччина» та «Хмельниччина». В 1925 році пише роман «Над колискою Запоріжжя», пізніше працює над романом «В степах». На початку 1937 року - заарештовують. Вирок: 10 років. Місце табору: північ. Працював там на лісоповалі. 1944 рік - він в діючий армії.Після закінчення війни С. Божко поспішав на рідну Україну, яку охопив голодомор 1947 року. Зійшов у Слов’янці з поїзда, пройшов кілька кілометрів і присів біля лісосмуги відпочити. Тут його і знайшов голова місцевого колгоспу Іван Туровський і відвіз до лікарні села Слов’янка (недалеко від рідного села), де 27 квітня 1947 року Сава Божко помер. Похований у селі Крутоярівка."

Расказывать о моих первых в Межевском районе односельчанах можно много, желающие могут прочесть о них в книге "Межевая.Прошлое и Настоящее"...

Приехав с село Славянка, быстро нашёл контору колхоза, побеседовал с парторгом и новым председателем, бывшим главным агрономом колхоза "Радянська Украина" Осипенко Федосом Ивановичем, написал заявление на приём в члены колхоза и поступление кандидатом в члены первичной организации Компартии, отправился к месту жительства. Временно меня поселили в семье колхозников пенсионеров, рядом с новым домом с хозпостройками, построенным для меня, - молодого специалиста. Меня для начала назначили агрономом семеноводом колхоза, а главным агрономом общее собрание колхоза утвердило Заволоку Надежду Васильевну, у которой Осипенко Ф.И. проходил курс "молодого бойца", десятью годами ранее...

Заволока Н.В. хотя и терялась иногда в принятии решений, при случае, пьяного тракториста могла врезать туфлем в лоб, чтобы технологическая дисциплина не нарушалась. Осипенко Федос Иванович, учил меня премудростям производства совместно с бригадирами полевых и тракторных бригад, каждым трактористом и разнорабочим колхоза, которые из меня студента, в короткий срок, сделали агронома практика и кандидата в члены КПСС. Перед уходом в армию, колхоз за хорошую работу наградил меня премией в 800 рублей, перечислив их на мою первую "Сберегательную книжку".

Год службы в СА пролетел мгновенно, ведь служил я не только в управлении батальона в/ч 01018 (Гвардейское, Новомосковсого, Днепропетровской обл.), а ещё и в спортроте в/ч 29410, на улице Чичерина г. Днепропетровска.

Прибыв со службы восстановился в аспирантуре, женился, и поехал вместе с молодой женой Ниной Антоновной в Славянку, в новый дом в котором однажды правление колхоза попросило нас с женой принять делегации двух колхозов, нашего и соседнего колхоза имени Ленина, председателем которого был знаменитый Угнивенко Павел Михайлович, на расчётных счетах руководимого им колхоза, в отличии от других колхозов Межевского района, всегда были свободные денежные средства, с которыми мне предстояло ехать за семенами картофеля в Минск к Шевелухе В.С., соученику бывшего председателя, а с февраля 1974 года председателя Райиспокома Межевского Района Юрченко В.Ф.

Во время застолья, Угнивенко П.М. предложил нам с женой взять его крестным отцом нашего будущего ребёнка, в чём мы Павлу Михайловичу не отказали. Так постепенно, протекала колхозная жизнь, и вдруг в марте 1978 года, перед посевной, меня назначили не главным агрономом колхоза "Радянська Украина" с. Славянка, а в совхоз имени Петровского, село Зоряное, Межевского района, где директором был Герой Социалистического Труда Шелест Иван Лукич...

Из книги "Межівщина: минуле та сьогодення":

"... Народився Іван Лукич 22 серпня 1918 року в селі В’язівки Павлоградського району на Дніпропетровщині в сім’ї колгоспника. Успішно закінчив сільську школу і сільськогосподарський технікум. Працював агрономом в рідному селі. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив війну офіцером Радянської Армії. Після війни працював секретарем Новомосковського райкому партії, відповідав за роботу МТС в районі. В середині 60-х років за велику організаторську роботу по перебудові сільського господарства йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. В 1973 році, за високі показники в виробництві зерна і продукції тваринництва, Шелест І.Л. був нагороджений другим орденом Леніна. В 1983 році він виходить на пенсію і переїздить до міста Дніпропетровська. Під керівництвом Івана Лукича, господарство перейшло на внутрішньогосподарську спеціалізацію, а потім і на господарський розрахунок. Радгосп узяв основний напрямок на виробництво зерна, м’яса і молока. Уже в 1958 році почав працювати магазин, робітнича їдальня, пекарня, збудовано лікарню, житло для робітників. Покращив свою роботу цегельний завод у селі Новопетрівка. Господарство отримало багато нової техніки. Було закладено фундамент під Будинок культури і дитячий садок. На площі біля 100 гектарів висаджено фруктовий сад. Почалося будівництво нової вулиці імені Чапаєва, водоводу.

В 1955 році збудований пам’ятник воїнам-визволителям. Почалося будівництво пам’ятника з масового перепоховання радянських воїнів. Всього в братській могилі було поховано 216 бійців і командирів Червоної Армії. В роки війни в боях за наше село загинуло 47 воїнів. Перевезення і захоронення проводилося під керівництвом Товстоп’ятова Олександра Павловича, тодішнього голови профспілкового комітету радгоспу і фельдшера місцевої лікарні Кісіля Андрія Терентійовича." Редчиц Николай Ульянович, Павленко Владимир Михайлович, Татаренко Василий Леонтьевич,

В 1975 році 129 працівників полів і ферм отримали державні нагороди. Директор Шелест Іван Лукич, механізатор Сиса Г аврило Степанович, доярка Лях Віра Іванівна нагороджені двома орденами Леніна. Орденом Леніна нагороджені Блоха Тихін Кирилович, завкадрами радгоспу Лисак Михайло Кузьмич і Павленко Володимир Олександрович, керуючі відділками, Сулименко В’ячеслав Свиридович, агроном відділку і механізатор Пелецький Іван Петрович, орденом Жовтневої революції був нагороджений керуючий відділком Гребінченко Микола Іванович, орденом Трудового Червоного Прапора були нагороджені доярки Козацька Ніна Іванівна, Дрьомова Ніна Михайлівна, Пізняк Надія Максимівна, Щербина Раїса Іванівна і Алтухова Олена Михайлівна, керуючий відділком Лужицький Леонід Дмитрович, агроном Настаченко Федір Калинович, механік відділку Жарій Олександр Максимович, бригадир «кіровської» бригади Титаренко Василь Леонтійович, механізатор Воронов Іван Федорович, завідуючий поштовим відділенням Товстоп’ятов Олександр Павлович. Орденом Трудової Слави були нагороджені тваринниця Дзюба Нінаїда Вікторівна (цієї високої нагороди вона була удостоєна тричі - орденів І,ІІ і III ступенів), працівниця мехтоку Гребінченко Валентина Йосипівна, тваринниця Галкіна Любов Сергіївна. Орденом Знак Пошани були нагороджені доярки Назаренко Валентина Іванівна, Бочарова Катерина Олександрівна і Олексєнко Ольга Іванівна, механізатор Гриженко Сергій Васильович, шофер Гриженко Володимир Данилович, агроном Тищенко Микола Степанович, головний бухгалтер Таган Іван Федотович і секретар парткому радгоспу Шептуха Павло Терентійович.

Дзюба Нінаїда Вікторівна народилася в селі Новопетрівка на Межівщині 12 січня 1944 року. Навчалася в місцевій школі. Після закінчення школи пішла в 1960 році працювати в радгосп, працювала дояркою. Потім перейшла працювати на відгодівельний майданчик великої рогатої худоби. За сумлінну працю і високі показники в соціалістичному змаганні Нінаїда Вікторівна нагороджена орденом Трудової Слави трьох ступенів. Нагорода всіма ступенями ордена в Радянському Союзі прирівнювалася до звання Героя Соціалістичної Праці.

Лях Віра Іванівна народилася 28 жовтня 1933 року в місті Києві. Закінчила школу. Після війни разом із сім’єю переїхала на Межівщину і пішла працювати в тваринництво. Працюючи дояркою в радгоспі імені Петровського, за проявлений трудовий героїзм була нагороджена двома орденами Леніна і кількома медалями. Виховала трьох дітей. В 1988 році вона пішла на пенсію. Померла Віра Іванівна в 2000 році і похована на сільському цвинтарі.

Сиса Гаврило Степанович народився 25 липня 1927 року в селі Іванівка Кобеляцького району на Полтавщині. Навчався в сільській школі. В 1935 році сім’я переїздить на Дніпропетровщину. В 1943 році пішов працювати трактористом в радгосп. Служив в армії, а потім повернувся в рідне село. За сумлінне ставлення до роботи, постійне перевиконання змінних завдань, активну участь в перебудові радгоспного виробництва він був нагороджений двома орденами Леніна і медалями. Будучи на пенсії, він ще довгий час допомагав господарству на виробництві. Виховав трьох дітей.

Інтенсивніше стало розвиватися тваринництво радгоспу. Якщо декілька років тому доярки одержували дві тисячі літрів молока від корови, то тепер долали 3-х тисячний рубіж.

В 1973 році в радгоспі став до ладу потужний механізований тік по заготівлі, переробці і виготовленню концкормів для тваринництва. Ним довгі роки керував Гребінченко Микола Г ригорович.

Секретарем комсомольської організації та інструктором по спорту був Брижак Микола. Комсомольська організація налічувала в своїх рядах більш як 70 комсомольців. Була організована молодіжна агіткультбригада, яка своїми виступами радувала працівників полів і ферм.

В 1973 році був організований молодіжний клуб «Пошук» (керівник Микола Брижак). Активними учасниками клубу були механізатор Прищепок Станіслав, слюсар Г ребінченко Олександр, медпрацівниця Крініцина Людмила і токар Цимбал Анатолій, молоді вчителі та учні Зорянської школи. Було встановлено 25 нових імен воїнів. Це рядовий Черепанов Іван Власович з Уралу, єфрейтор Мальчиков Олексій Якович, лейтенант Порубльов Микола Миколайович обидва із Ставропольського краю, старший лейтенант Смолін Микола Миколайович із Ярославля і багато інших, імена яких викарбувані на граніті Меморіального комплексу воїнам-визволителям і односельцям, які не повернулися з Вітчизняної війни.

За ініціативою комсомольців на День Перемоги в 1974 році запросили в гості дружину і доньку Смоліна М.М., похованого у братській могилі. На його честь було названо спортивні змагання з важкої атлетики. Іменем старшого лейтенанта Смоліна Миколи Миколайовича була названа нова вулиця у північній частині села Зоряне.

За активну участь і велику роботу по військово-патріотичному вихованню молоді і оборонно-масовій роботі комсомольська і первинна організації ДТСААФ - тепер товариство сприяння обороні України були нагороджені Червоним Прапором ЦК ВЛКСМ СРСР, Червоним Прапором обкому комсомолу і грамотами ЦК ДТСААФ СРСР, знаком «За активну роботу». В 1973 році фізкультурний колектив радгоспу був нагороджений Дипломом І ступеня Центральної ради сільських спортивних товариств Радянського Союзу і Почесною грамотою Комітету по фізичній культурі і спорту при Раді Міністрів СРСР за перемогу у Всесоюзному огляді роботи колективів фізкультури і спортивних клубів. Секретаря комсомольської організації радгоспу Брижака Миколу було обрано делегатом УШ з’їзду ДТСААФ Радянського Союзу у 1977 році.

Економічному і соціальному, а також культурному розвиткові села велику увагу приділяв директор радгоспу Шелест І.І. В селі з’явилося дві нові вулиці - імені Смоліна і Степова, почалося будівництво на новій вулиці - Молодіжній. Була збудована нова контора, майстерня, почалося будівництво дитячого комбінату. Велику увагу Іван Лукич Шелест приділяв розвиту культури і спорту. Для роботи гуртків художньої самодіяльності були закуплені багато нових музичних інструментів, костюмів.

В 1976-80 роках серед працівників полів і ферм великого розмаху набуло соціалістичне змагання. В 1976 році збирати зернові культури почали комплексно. На хлібне поле заходив не один комбайн, як це було раніше, а комплекс комбайнів по 10-12 агрегатів. Так народилося змагання серед комбайнових агрегатів на збиранні врожаю - «50 червоних зірок». Зірочка, намальована на комбайні, значила, що агрегат намолотив 100 тонн зерна. Значних успіхів в цьому змаганні в досягли агрегати Прищепчука Михайла Івановича, Грищенка Сергія Васильовича, Сиси Гаврила Степановича і Леонідова Михайла Семеновича.

В тваринництві було організовано змагання серед доярок - майстрів машинного доїння - під назвою «За п’ятирічку - 500 тонн молока», тобто 100 тонн молока від групи закріплених корів за рік. Значних успіхів досягли доярки Лях Віра Іванівна, Назаренко Валентина Іванівна, Щербина Раїса Іванівна, Олексієнко Ольга Іванівна, Трач Раїса Іванівна.

Переможці змагання були нагороджені грошовими преміями, цінними подарунками і безкоштовними санаторними та туристичними путівками. Працівники радгоспу неодноразово були відзначені організаційним комітетом ВДНГ (Виставки досягнень народного господарства) Радянського Союзу.

В 1983 році працівники радгоспу, жителі нашого села провели на заслужений відпочинок директора радгоспу Шелест Іван Лукич, з яким пропрацювали більше 25 років. Новим директором був призначений головний агроном радгоспу Харламов Віктор Георгійович, але йому довелося всього декілька місяців попрацювати керівником господарства. Взимку 1984 року господарство очолив Щербаченко Сергій Олексійович.

Народився Сергій Олексійович 26 березня 1943 року на Сумщині в багатодітній сім’ї колгоспника. Навчався в сільській школі, успішно закінчив інститут за спеціальністю «зоотехнік». Служив в лавах Збройних Сил Радянського Союзу. Демобілізувався офіцером запасу. Після служби в армії працював довгий час на керівних посадах в Петропавлівському районі. В 1984 році був призначений директором радгоспу імені Петровського. З його приходом в господарстві почалася реконструкція як населених пунктів, так і радгоспного виробництва. В 1996 році, після реорганізації сільського господарства, він очолив колективне господарство, а в 2000 році агрофірму імені Петровського. За велику організаторську роботу в сільському господарстві йому було присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Декілька разів обирався депутатом районної Ради.

В 1984 році почалася реконструкція села Зоряне. Центральна вулиця була розширена. Тут заклали алею з газоном для квітів і дерев, встановили екзотичні ліхтарі нічного освітлення. Поряд з Будинком культури було збудовано дитячий майданчик і фонтан. В честь 40-річчя Перемоги було збудовано Меморіальний комплекс воїнам, які загинули в роки війни.

На території комплексу ветеранами війни було висаджено 40 ялинок і більше десятка молоденьких тендітних берізок. В братській могилі комплексу поховано 224 радянських воїни. Прізвища 44 відомих викарбовано на гранітних плитах. Також в граніті увіковічені імена 263 односельців і жителів навколишніх сіл радгоспу, які не повернулися з війни.

У селі почав працювати новий водовід. Вода поступала із 4-х артезіанських свердловин з балки Сухий бичок. Зусиллями працівників радгоспу і головного агронома радгоспу Харламова В.Г. був закладений фруктовий сад на площі 40 гектарів.

В 1985 році було відкрито дитячий комбінат «Зернятко» з плавальним басейном і спортзалом. Було збудовано нову вулицю імені Жукова. Відкрито новий господарчий магазин, відремонтовано лікарню, благоустроєно середню школу, висаджено парк із ялин, сосон, берез, лип, кленів, тополь, горобини. В новому парку була збудована Алея Трудової Слави. Велику роботу по озелененню села проводив агроном Настаченко Федір Калинович. Активним учасником перебудови села був наш односелець Мірошниченко Олексій Г ригорович.

Нового розмаху набуло культурне життя в селі. В Будинку культури почали працювати молоді енергійні люди. Це: Іваненко Валерій, Курята Валентина, Сюрко Микола, Сюрко Наталія, Вознюк Зоя і Третяк Галина.

При Будинку культури працювало 14 гуртків художньої самодіяльності, в яких приймало участь більше як 120 мешканців нашого села.

1986 рік. Чорнобиль. В боротьбі з цим лихом активну посильну участь взяли наші односельці: Москаленко Віктор, Прищепчук Олександр, Черевань Володимир, Лагутін Олексій, Гребінченко Віктор, Романенко Олександр, Г олосний Валерій.

Жителі села також проходили службу в Афганістані. Це брати Микола і Юрій Третяки, Мустафаєв Равшан і Машкін Олександр. За мужність і військову доблесть виявлену при виконанні службових обов’язків Третяк Юрій і Мустафаєв Равшан були нагороджені грамотами Президії Верховної Ради СРСР.

В 1986 році за громадську мужність і милосердя жителям нашого села Клюваку Володимиру, Серембицькому Миколі, Шелесту Миколі. Голомозенко Любові, Карпенко Тамарі, Будакві Людмилі, Будакві Леоніду, Козацькій Наталії, Козацькому Геннадію, Вінніченко Якову і Павлову Анатолію були вручені медалі «Донор СРСР». Велику роботу в цьому напрямку проводила місцева лікарня під керівництвом фельдшера Кісіля Андрія Терентійовича.

Народився він 12 грудня 1929 року в селі Зареченське на Дніпропетровщині. Закінчив місцеву школу, медичний технікум. Довгий час працював фельдшером в Зорянській лікарні. Часто виконував обов’язки головного лікаря. За велику роботу серед населення і милосердя Андрій Терентійович був нагороджений орденом Знак Пошани і медаллю «Почесний донор СРСР». Був головою дільничного комітету Червоного Хреста. Після виходу на пенсію в 1989 році, він ще довгий час працював в лікарні. Разом з дружиною виховав двох дітей. Помер Андрій Терентійович в 1995 році і похований на сільському цвинтарі. Його іменем названо провулок, де знаходиться лікарня, якій він віддав все своє життя.

Майже біля кожного села жителі називали балки, пагорби і інші місця іменами своїх односельців. Є і біля Зоряного така балка, яка проходить в декількох сотнях метрів на південь від села. Вона називається Мещеряковою балкою. В цій балці, в низині, на проїжджій частині дороги стікають з пагорбів дощові і талі води, і, збираючись, утворюють непрохідну багнюку. В цьому місці автомашини, часто натужно буксуючи, застрявали, і тільки трактор міг дістати з болота машину. Одного дощового дня, проїжджаючи на автомашині, Мещеряк Іван Петрович зупинився перед цим невеличким озерцем. Взяв лопату і розкопав його бічну сторону. Вода почала стікати... Потім був збудований невеличкий місток. Так, з чиєїсь легкої руки, стала вона називатися Мещеряковою.

В післявоєнні роки в селі виросло багато трудових династій, котрі стали взірцем відданості хліборобській професії. Серед них трудова династія Брижака Миколи Івановича, який довгий час працював механізатором в радгоспі. Його справу продовжили діти, а потім онуки і правнуки. Діти і онуки із трудових династій Леонідова Михайла Семеновича, Прищепчука Михайла Івановича, Сиси Гаврила Степановича, Москаленка Івана Івановича, Косенка Клима Івановича і Маширя Петра Гавриловича також продовжують справу своїх батьків. Пам’ятають односельці і добрі справи Редчиця Леоніда Ульяновича, який довгий час працював головним агрономом радгоспу; Стукана Костянтина Федоровича, який працював деякий час директором, а потім головним інженером; Дешку Олександра Сергійовича, головного інженера радгоспу; Фалія Дмитра Івановича, який в перші післявоєнні роки працював трактористом, а потім механіком відділку «Симентал».

До меня главным агрономом совхоза был Лутицкий Л.Д, которого Межевской РК КПУ рекомендовал председателем колхоза "Украина".

Постепенно знакомясь с производственными участками, а было в совхозе 7 отделений, три стацонарных и четыре переодически организуемых тока, семь животноводческих ферм... Под моим руководством работало 11 агрономов, 7 управляющих, 7 бригадиров тракторных бригад, бригада К-700 Татаренко В.Л., отряд химической защиты... Кроме всего прочего, главный агроном, соместно с завгаром давал наряд почти всем шоферам автогаража... Автомобилей было под 100 едениц, так что скучать не приходилось. Разговорчивые водители рассказали мне как делил автомобили главный агроном Редчиц Николай Ульянович: однажды он выделил заведующей Рабкоопа (Лесе Григорьевне...), машину без двигателя и сказал чтобы она ждала водителя; женщина до с 7 часов до 12 просидела в кабине газона, пока ей не сказали что это шутка Ульяновича… Под руководством Редчица, в совхозе им.Петровского, работала единственная в районе бригада ссыльных девиц лёгкого поведения из Днепропетровска. Изолированный от мира сего, расположенный от райцентра за 50 км, а от трассы Днепропетровск — Донецк за 17 км, да до Днепропетровска 170 км, совхоз в 60 -х годах был избран руководством области местом перевоспитания проституток, загружая их быт выращиванием гибридной кукурузы… Ходили слухи, что однажды, гулящие девки раздели ретивого руководителя наголо, и в глубине поля в 400 га, танцевали вокруг него, убеждая «деда», что работа по удалению метёлок кукурузы им не по нраву, т. к. кроме половых членов мужиков, они в руках ничего никогда не держали…
Мне по молодости шутить не полагалось, однако конфликтов по разнарядке автомашин гаража совхоза хватало…

Иван Лукич часто оставался со мной в своём кабинете до 12 часов ночи, планируя работу и пересчитывая производственные балансы... На счётах Шеф запросто подсчитывал структуру посевных площадей и с/х угодий 20 000 га совхозных земель...

Часто рассказывал мне о истории совхоза, руководителях хозяйства и района, области... Я узнал, что в годы войны Иван Лукич воевал на тех же фронтах что и мой отец разведчик ролковой разведки, только был капитаном особого отдела НКВД...

З 1959 року, коли головою став Угнівенко Павло Михайлович, господарство досягло значних успіхів. Були організовані комплексні бригади. Завдяки старанності і сумлінності механізаторів Шовкового Володимира Дмитровича, Ничволоди Анатолія Павловича, Матюхи Федора Сергійовича, Дулінова Олександра Івановича, Бєдіна Ілларіона Максимовича, Філіп’єва Володимира Васильовича, Крупи Андрія Петровича, Ільченко Павла Федосійовича, Москаленка Олексія Івановича з року в рік підвищувалась культура землеробства, зростали врожаї зернових і технічних культур.

Бригада №1 до 1973 року збирала урожай пшениці по 34 ц/га, кукурудзи по 42 ц/га, соняшника по 25 ц/га, цукрового буряка по 407 ц/га. За уміле ведення землеробства і одержання високих врожаїв головний агроном Яковлєва Марія Йосипівна була обрана делегатом ХХІІ з’їзду КПРС в 1961 році, нагороджена орденом Леніна та обрана депутатом Верховної Ради УРСР.

Передовики колгоспного виробництва Ф.С. Матюха, В.Д. Шовковий, О.І. Дулінов були нагороджені орденом Леніна; бригада №1 (бригадир М.С. Чубченко) був нагороджений медаллю «За доблесний труд». Також Михайла Степанович Чубченка було обрано делегатом ІІІ Всесоюзного з’їзду колгоспників. Орденом Трудової Слави ІІІ ступеня був нагороджений Самофалов Василь Іванович, також він має відзнаки «Переможець соціалістичного змагання». Орденом Трудового Червоного Прапора були нагороджені: Дердель Микола Петрович, Філіп'єва Раїса Вікторівна, Ручій Василь Павлович, Пізняк Віра Федорівна, Улянченко Валентина Федорівна, Колесник Ніна Володимирівна, Шкабура Любов Андріївна.

У 1970 році, під час святкування 100-річчя від дня народження

В.І. Леніна, колгосп занесли на районну дошку пошани і нагородили червоним прапором довічного зберігання. В цей період колгосп мав більше мільйона карбованців прибутку.

З 1959 по 1979 рік правління колгоспу приділяло велику увагу благоустрою села: було побудовано будинок культури, колгоспну контору, медпункт, приміщення тваринницьких ферм, баню, дитсадок, майстерні для ремонту техніки, механізований тік, автогараж."

Село Новопавлівка:

"Перу Тетяни Сулими належить збірочка прози «Народні оповідання», ряд драматичних творів. Шкода, що знайти їх не вдалося, але комедія «Дячиха» нам дуже близька. Мова її пересипана приказками, прислів’ями, жартами, які звучать у селі й сьогодні. Згадуються тут і сусідські села - Іванівка і Муравка. Отже, «живі малюнки справдішнього життя» - це Новопавлівка кінця 19 століття.

1919 році у Новопавлівку приїздить молодий енергійний учитель словесності Аркадій Васильович Казка. Друг Павла Тичини по семінарії, людина прогресивних поглядів, талановитий поет, він швидко завоював серця учнів.

Його учень, відомий поет В.О. Мисик у своїх спогадах пише: «Це була на рідкість обдарована людина. Музикант, співак, художник, літератор, блискучий педагог, улюблений наставник кількох поколінь школярів, душами яких він умів володіти безроздільно. Мені не доводилося чути про жодного вчителя, який би так легко й безболісно знаходив спільну мову з усіма своїми учнями без винятку...

Він сам завалював себе роботою, головним чином тією, що виконується на громадських засадах, щедро віддаючи свої сили й час, які могли б бути використані на здійснення власних задумів. Він і малював, і співав, був і диригентом, і режисером, і актором, проте найбільше його захоплювала поезія».

Аркадій Васильович був наставником і другом В.О. Мисику. Він перший помітив талановитого учня, якому не виповнилося тоді й 15-ти років, привіз у Київ зшиток його віршів Павлу Григоровичу Тичині, щоб віддати в друк. Навічно з того часу переплелися життєві долі Аркадія Васильовича, Павла Григоровича і Василя Олександровича - неординарних особистостей, талановитих письменників.

Василь Олександрович - художник, поет, знавець 11 мов світу. Він із захопленням перекладав твори Р. Бернса - з німецької, Д. Байрона - з англійської, О.Пушкіна - з російської, а поруч - твори Хайяма, Г афіза, Рудакі.

«Мудрий і добрий талант» - так назвав статтю про В.О. Мисика Віктор Панасович Іванисенко: «Василь Мисик - поет високої мовної культури, точного слова, він «повноважно представляє» у поезії ту неповторну степову сторону, що прослалася на південь річок Самари та Вовчої, - колись званої Диким степом. Атмосферу цього краю відчуває в поезії Василя Мисика кожен, хто знає той край.

У новопавлівських шанувальників поезії є можливість почути вірші Василя Мисика «Деревце» та «Сучасність» у виконанні самого автора. (У Новопавлівському шкільному історико-краєзнавчому музеї на магнітофонній плівці є запис голосу Василя Мисика, який читає ці вірші).

Іванисенко Віктор Панасович - український літературознавець і критик, кандидат філологічних наук з 1958 року.

З 1957 по 1972 рік працював в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка Академії Наук України. Досліджував проблеми поетичних жанрів і стилів. Він - автор п'яти книг, присвячених поезії; безлічі оглядових статей про сучасну поезію; літературних портретів багатьох письменників; один з авторів «Історії української літератури» у 8 томах (т.8).

Аналізував Віктор Панасович переважно твори молодих, котрі влили «свіжу кров» у літературу: Михайла Драй-Хмари, Володимира Самійленка, Василя Стуса, Ліни Костенко, Станіслава Чернілевського.

Плеяду гумористів Новопавлівки представляють Г ригорій Мельник, Яким Давиденко та Іван Тараненко.

Мельник Григорій Якович працював у редакціях газет, був протягом 20 років директором програм Республіканського радіо, Держтелерадіо УРСР. Автор гуморесок і усмішок (збірки «Кожному по заслузі», «Чортополох») гумористичної повісті «Ефект Гопкала», започаткував на Україні популярні радіопередачі «Від суботи до суботи», «А ми до вас в ранковий час».

Яким Давиденко жив і працював у Полтаві. Його перу належить ряд збірочок гуморесок, зокрема «Де веселка воду п'є».

В автографі на збірочці, подарованій Новопавлівському музею, Яким Іванович зазначає: «Народному музею села Новопавлівки від автора з любов'ю синівською і вдячністю землякам моїм за бачення світу, що формувалося саме в рідному селі, в хаті над річечкою Солоною».

Старше покоління Межівщини пам'ятає цікаві дописи і байки Івана Омеляновича Тараненка, які часто друкувалися у районній газеті. Іван Омелянович все життя виховував підростаюче покоління, працюючи вчителем, директором школи у нашому та Петропавлівському районах, а у вільний час писав гуморески, байки."

З історії діяльності Марійської православної общини:

Марійська (від ікони Діви Марії) релігійна община була заснована на викуплених у поміщиків землях на березі річки Солоної. За спогадами людей, які там проживали, встановлено, що общині підпорядковувалися землі з чотирьох сіл. Це: Мар’янка, Краснознам’янка (народна назва Клин), старе Фурсово та Колона Межова. На сьогоднішній день деякі з них вже не існують, але їхнє місцезнаходження вдалося знайти на старих топографічних картах.

Першим керівником общини був один із місцевих - Могила. Пізніше общину очолила освічена і енергійна жінка зі столиці - Катерина Федорівна Каргачова. Вона проводила активну місіонерську діяльність, не раз проїздила нашими краями, прямуючи в повітовий Павлоград. Зупинялася на ночівлю в тодішній Григорівці, в будиночку свого служителя (кажуть він мав велику сім’ю). Це старе приміщення суду, яке розташоване біля сучасної прокуратури.

За час керівництва К.Ф. Каргачової община переживала злети і падіння.

Ще в дореволюційні часи община солідно розбудувалася. З’явився гуртожиток для чоловіків та жінок; обладнана школа для дітей, до якої було запрошено кращих учителів. Приміщення будувалися добротні, з випаленої цегли. Двір, де мешкала настоятелька, утопав у квітах, ріс виноград, бродили царські птахи - павичі.

Господарська діяльність була глибоко продумана, економічно вирахувана і проявилась в обробітку земель, хліборобстві і овочівництві. На той час в общині була електрика, механічні молотарки, млин, до якого возили зерно навіть селяни з навколишніх сіл.

Самі монахи, що мали і свою пасіку, і сад, займалися й рибальством. Орендували морське узбережжя Азовського моря, доставляли туди човни і снасті на верблюдах, і все літо заготовляли і солили рибу. Вони не тільки задовольняли власні господарські потреби, але й отримували неабиякий прибуток.

Община мала тісні стосунки з Петербургом. На її кошти утримувався солідний столичний хор.

Головним у житті самодостатньої господарської общини було використання на практиці ідеї світобачення Іоанна Кронштадтського - сприяння духовному зростанню місцевої братії. І в значній мірі, в мирні часи, це їм удавалося, причому господарська діяльність поєднувалася з духовністю і доцільністю. Приміром, власний рибний резерв використовувався у харчуванні братії під час постів. Можливо, торгували рибою і в Новопавлівці.

Цікаво, що пізніше, за доби колгоспів, в «Комінтерні» утримувались і використовувались в господарстві верблюди. Ними орали, сіяли, возили зерно до Межівського млина. Так було аж до німецької окупації 1941-1943 років.

Марійська релігійна община, як її тоді називали, збирала під своїм дахом людей, що шукали шлях до божої благодаті і не знаходили у мирському житті. Вступали до общини поодинці і сім’ями, з усім майном. Вихід з общини був неможливий і карався, як можна здогадатися, дуже жорстоко. Через це у частини навколишнього селянства виникала справедлива настороженість і страх. Очевидно, це і було причиною внутрішніх соціальних протиріч. Одні працювали за харчі і житло, інші користувалися вищими матеріальними благами, в залежності від власного внеску.

В 1917 році та пореволюційні часи ця сторона протиріч суттєво посилилась. К.Ф. Каргачова (знову ж тільки за розповідями очевидців) спробувала реформувати господарську систему, вписатись в радянське суспільство. Вона нібито була на прийомі у самого В.І. Леніна.

Звичайно, монастир не міг стояти осторонь політичних подій в країні. Прослідковується зв’язок з активною махновською стихією. Приміром, після того, як новопавлівські відчайдухи-махновці у 1920 році зробили наліт на загін продпостача армії Будьонного Миронова (останнього захопили і вбили), вони деякий час переховувались в монастирі.

Слідство, що проводилося, справжніх винуватців не виявило. Були покарані (розстріляні) випадкові новопавлівці, здається, 4 чоловіки (за спогадами очевидців). А вже десь в середині 20-х років, тих, що переховувались в монастирі, було вбито і поховано в підземеллях общини.

В середині 1920-х років члени Марійської общини були втягнуті в тогочасні місцеві «розбірки». На підтвердження цих даних можна навести інформаційно-циркулярний лист №34 ОГПУ «Про анархістів».

«Українські анархісти діяли навіть у невеликих провінційних містах. Ретельно законспірована підпільна група діяла тоді ж і у Межівському районі Дніпропетровської області. Керував нею, звільнившись за амністією, анархіст Іван Чорнокнижний, колишній голова махновської Реввійськради. У 1928 році ГПУ заарештувало сім членів групи Чорнокнижного, причому було вилучено 17 бомб, 10 гвинтівок, 1340 патронів та іншу зброю. Відомостей про зв’язок між групами Буданова та Чорнокнижного, на жаль, нема». Відомості про арешти анархо-махновських груп у Межівському районі містяться в грудневому 1928 року інформаційно-циркулярному листі №34 ОГПУ «Про анархістів». Лист вимагав звернути особливу увагу органів на боротьбу з «залишками анархо- махновщини». Серед конкретних заходів пропонувалася систематична робота з виявлення колишніх кадрів РПАУ та їх антирадянської діяльності в даний час; арешту анархо-куркульських груп на селі. У листі також повідомлялось, що всього за 1928 рік в Україні було заарештовано 23 анархіста і 21 махновець.

Одним із цікавих питань було те, де монахи переховували зерно? Чи його просто висипали у вириту яму, чи була якась технологія зберігання? Ці питання пояснювали очевидці. Виявляється, у Мар’янці існував підземний хід. Він складався з двох тунелів. Перший - протяжністю до 3-х кілометрів - був основним і пролягав від монастиря, який знаходився на Лисій горі, до кладовища, яке знаходилося в старому Фурсово. Другий мав довжину до 20 метрів. Це був обманний коридор. При нападі ворогів відкривалися брами тунелю, туди можна було заїжджати навіть кіньми. В’їжджала повозка і коні тихо звертали в бік, куди вів основний тунель, а ворог зопалу їхав прямо в обманний коридор. Тільки-но туди потрапляли люди, внутрішні брами закривалися і ворог опинявся в пастці. Використовувати зброю там не можна було, оскільки цей тунель проходив біля річки, там існували торф’яні поклади, які могли вибухнути. Це відомо з розповіді Савищенка А.І. Його брат з товаришем в дитинстві залізли в той тунель і знаходились там дві доби. Після таких випадків тунель було засипано, так як він був дуже небезпечний.

Монахи надавали людям допомогу, годували, лікували їх. Про це доповіли Дзержинському і він віддав наказ про знищення монастиря. Туди прибули військові, підірвали монастир, зрівняли всі будівлі з землею, а монахів, які там знаходились, розстріляли. Кому пощастило вижити - зібрали трохи скарбу, повантажились у вагони й відбули до Барнаула.

А от криниця, яку за переказами освячував Іоанн Кронштадтський, залишилася, хоча і в занедбаному стані(лише джерело в землі). Її ніхто не лагодив і вона зовсім зруйнована. Розповідаючи про ці святі й визначні місця, хочеться привернути увагу до цієї проблеми. Символічно, що цей останній факт навертає нас на подальше глибоке дослідження рідного краю..."

Літературно - художнє видання
МЕЖІВЩИНА: ІСТОРІЯ ТА СЬОГОДЕННЯ

Історія окремих населених пунктів Межівського району

Комп'ютерна верстка Ярослав Давиденко

Підписано до друку 02.09.13 Формат 60х84/16
Ум. друк. арк. 14,18. Тираж 400 прим. Зам. № 63.

Видавництво та друк ТОВ «Каштан».

83017, м. Донецьк, 6. Шевченка, 29

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єкта
видавничої справи ДК № 1220 від 05.02.2003 р.

Цю книгу створили небайдужі люди Межівського району, які присвятили своє життя краєзнавчій діяльності. Маючи різну освіту, та роботу, шануючи своїх земляків, автори нарисів про земляків, 02.09.2013 року запропонували мені видати книгу власним коштом, бо у скнар бізнесменів Межівського району, не знайшлось 30 000 щоб сплатити за друк книги "Межівщина. Історія та сьогодення".

В той час я відпочивав у санаторії "... Ореанда" (Ялта), але, завдячуючи земляку, редактору часопису "Донеччина" І.О.Зоцу, та своїм творчим зв'зкам з видавництвом "Каштан" міста Донецька, ми за 5 діб надруковали 400 примірників запропонованого рукопису, але з меншою кількістю кольорових фотографій, що дозволило не зменшуючи друкованого тексту, зберегти пам'ять про сотні тисяч трудівників, керівників, художників, письменників, державних діячив які народилися, та працювали, працюють, а деякі ще й живуть в селах та селищах Межівського району...

Іноді про шанованих трударів забувають нащадки, які користуються плодами звитяжної праці видатних земляків, відбудувавших села та селища Межівського району. - https://mezhova.io.ua/s1685382/istoriya_mejova